Часів Яр: тут місять глину!
В розмові про Донбас часто можна почути фразу “Типове донбаське містечко”. Так ось, скажу прямо: ніякого “типового донбаського містечка” не існує, практично кожне місто має свої неповторні особливості! Ось наприклад Часів Яр: місто виникло як конгломерат слабопов”язаних селищ — начебто знайома історія, так? - але ці селища розкидані не навколо шахт і териконів, а навколо глиняних кар”єрів і озер. Багаті родовища якісної вогнетривкої глини були відкриті тут ще в кінці 19 століття, і одразу ж розпочався активний видобуток. Глина залягає неглибоко, тонкими пластами, через що кар”єри швидко вичерпуються, а на місці покинутих кар”єрів утворюються озера. За десятиліття видобутку місто обросло кар”єрами, відвалами і озерами як пес реп”яхами, що сформувало свій унікальний колорит. Погляньте на карту:
Житлові квартали перемішані з кар”єрами і ставками. “Смарагдове намисто, блакитні перлини Часів Яру”... написали б про місто у якомусь пафосному буклеті... Проте в Часовому Ярі ці епітети звучать не натягнуто: завдяки глинистому дну, озера на місці затоплених кар'єрів мають чисту прозору воду, через що користуються популярністю у жителів міста і навколишніх міст, наприклад Костянтинівки.
Також по карті видно, що місто оповите плетивом промислових колій, по яким глина транспортується з кар”єрів до станції і на комбінат. Це, звісно, було однією з головних атракцій, що приваблювали мене в місті, разом з кар”єрами і озерами. Дрібні глиняні рудники були в 50-х роках об”єднані у комбінат, який існує і по сьогодні, і представляє собою набір розкиданих по місту там і сям цехів, хоча головний корпус, де вироблялась вогнетривка цегла, явно виділяється на фоні інших цехів розмірами, в ньому ж є і перевантажувальний комплекс для глини.
Моноцентричність міста була дещо послаблена в 50-х роках: прямо крізь місто пройшов канал Сіверський Донець — Донбас, який мав розв”язати проблему водопостачання донецької агломерації. Поруч з ним спорудили завод гідрозалізобетону, збудували новий квартал 5-поверхівок, який зараз так і називається — Канал. Там само збудували невеликий авторемонтний заводик, який десятиліттями вів непомітне існування, і раптом на початку 2000х років став відомим на всю Україну. Так, мова йде про бусики Рута, які зараз стали частиною ландшафту багатьох міст України. Отже, слід хоча б кинути оком на той заводик, планував я собі.
Вочевидь, видобуток глини не потребував великої кількості робочих рук, то ж Часів Яр залишився невеличким містечком: населення міста складає трохи більше 10 тисячі жителів. Однак, враховуючи розкиданість міста, його велику площу, вирішую їхати в Часів Яр на велосипеді.
Знайомство з Часів Яром починалось для мене з півдня. Часів Яр лежить на вододілі Донецького кряжу, і висоти тут досить солідні, як для рівнинної України: більше 250 м над рівнем моря. В той же час Костянтинівка лежить в долині річки на висоті менше 100 м, через що усі 7 кілометрів дороги між цими містами йде пологий, але добре відчутний для велосипедиста підйом.
В дорозі мене підігрівала цікавість: мені хотілось спіймати якийсь рух по промисловій залізниці, але я не знав, які саме з вказаних на старій карті залізниць діють на сьогодні, отже, морально готувався до довгих вичікувань потягів чи безуспішного прочісування міста в пошуках діючих колій. В мережі ніякої інформації про промислові залізниці Часового Яру не було, лише одне фото: . Принаймні, я знав, що комбінат працює(і це звісно мене тішило), але і тільки! Ось така можливість бути “піонером”, відчуття загадки і цікавинки — одне з тих речей, які вирізняють залізничне хобі в порівнянні, скажімо, з простим туризмом по історично-природнім пам”яткам, де, зазвичай, все уже описано і “нанесено на карту”.
Однак, практично одразу на в”їзді в місто мене очікував приємний сюрприз:
Отже, комбінат не зупинився, локомотиви їздять, екскваватори гребуться — чудово! Мою увагу привернули не так локомотиви, як екскаватори-драглайни Э-2508. Для рудних кар'єрів Кривого Рогу вони замалі, а для іригаційних чи водопровідних задач — завеликі, отже, займають досить вузьку нішу і є рідкісним для України видом. Друга відома мені популяція цих залізяк знаходиться у Пологах Запорізької області, де також видобувають глину — каолін.
Вертушка на передньому плані, вочевидь, розвантажувалась, а інша — навпаки, стояла під погрузкою, через що я зробив висновок, що це місце — склад сировини. Вирішую проїхатись далі по колії в бік центра міста і комбінату, щоб спіймати одну з вертушок, коли вони повертатимуться.
І ось як мене зустріло саме місто Часів Яр, а точніше, один із його мікрорайонів — Южний:
Такого я побачити не очікував. Звісно, на Донбасі є депресивні міста, де можна побачити наполовину покинуті багатоповерхівки, але їх небагато, і це — шахтарські міста, накшталт Українська, де основні шахти закрилися або суттєво зменшили обсяг роботи. Однак Часів Яр з діючим вогнетривним комбінатом і авторемонтним заводом аж ніяк мені не здавався депресивним містом. Дізнаюсь у місцевих жителів, що ці будинки — гуртожитки комбінату. Оскільки кількість працівників на комбінаті знизилася, охочих жити в гуртожитках теж стало менше, дехто з”їхав, а дехто облаштував собі там квартири. Направду, напівпокинутий будинок виглядає не менш моторошно аніж повністю закинутий. Намагаюсь уявити, як це: жити в квартирі, розуміючи що по сусідству з тобою — пустота.... бррр. Хоча в цілому все виглядає не так і страшно: приватні будинки поруч заселені, працює магазин, до Южного ходить єдиний в Часовому Ярі міський автобусний маршрут(Южний — Канал). Поруч з 5-поверхівками милує око відтінками теракоти старий довоєнний будинок, щоправда, теж наполовину покинутий:
Однак, мені час рухатися далі, щоб встигнути зняти вертушку. Проїжджаю у напрямку колії через нахалівку. Так називають на Донбасі хаотичну приватну забудову, які виникали зазвичай у шахтарських селищах. На відміну від чітко розпланованих кварталів з прямими вулицями, тут як таких вулиць і немає, лише навмання прокладені стежки між будинками. За нахалівкою житлова забудова кінчається(не забувайте про конгломератну природу міста), і ось нарешті бачу перший відпрацьований кар”єр, з відвала якого відкривається вид на озеро:
Воно, схоже, мілке і не надто привабливе для місцевих жителів. Дочекавшись вертушки, роблю знімок в іншому напрямку, на тлі тих самих напівпокинутих 5-поверхівок Южного:
Добре видно, що потяг зараз котиться по стрімкому спуску. Однак, трохи далі цей спуск переходить у не менш крутий підйом, і тут уже локомотиву доводиться непереливки. Він повзе зі швидкістю пішохода, так що я встигаю на велосипеді обігнати його і зняти ще раз:
Ось таке часів”ярське ноухау. Взагалі, майже усі локомотиви обладнані спеціальним пристроєм — пісочницею — який може автоматично подавати пісок на рейки для кращого зчеплення на підйомах. Однак, тут він, схоже, не працює, тому помічник машиніста бадьоро сипле пісок пригоршнями просто з палуби тепловоза.
Десь на Укрзлазіниці таке уявити неможливо, так як це — грубе порушення правил експлуатації тепловоза. Однак, це - промислові лінії, своє царство, своя атмосфера... Що ж, можна лише поспівчувати людям, яким доводиться працювати в таких умовах.
Щоб не дратувати бригаду своєю зйомкою, вирішую далі не знімати потяг. В погоні за вертушкою я уже наблизився до центра міста, де лежить одна з точок, які я намітив для відвідування: ставок Дніпровський — одне з найбільших штучних озер Часів Яра, яке є також офіційною міською зоною відпочинку з пляжем.
В похмуру погоду виглядає не дуже привітно, але в цілому місце приємне: досить чиста вода, незасмічений пляж, що рідкість для таких місць. Індустріальна атмосфера не відпускає навіть тут: прямо за спиною в кущах проходить залізнична колія, то ж я купаюсь під гуркотіння вертушки, яка прямує на комбінат. Поки я підсихав на сонці і збирався, під”їхала друга вертушка. Швиденько вибігаю по стежці їй навперейми:
Припускаю, що вона теж їде на комбінат. Далі мій шлях лежить у напрямку рудника Північний, куди, судячи з супутникових знімків, теж є діюча залізниця. По дорозі мені зустрічається автопарк комбінату з ось такими цікавими залізяками:
Схоже, керівництво автопарку цінувало різноманіття: з трьох представлених автобусів усі відносяться до різних марок. Це — найбільш популярні в СРСР і, зараз уже можна сказати - легендарні, марки: ЛАЗ, ЛіАЗ і Ікарус. Працівників комбінату поменшало, цій трійці уже не треба на роботу, тож вони відпочивають і, ймовірно, проводять час як і належить пенсіонерам: пліткують і травлять один одному уже по кілька разів розказані історії молодості. Що ж, лишаю цю заслужена компашку і прямую далі, на черзі у мене - станція Часів Яр.
Кажу — станція, бо вокзалом це уже ніхто не назве: пасажирський рух тут припинився близько десяти років тому! В плані географії залізниць Часів Яру не пощастило: сусідні Бахмут, Костянтинівка, Краматорськ лежать на магістральних двоколійних залізницях, а він — на напівпокинутій неелектрифікованій одноколійній лінії, яка має лише місцеве значення. Тут і в кращі часи було мало потягів, а дотепер не дожило жодного.
Ось так виглядає будівля вокзалу з боку перону. Тільки на блакитних ялинах припинення пасажирського руху, схоже, ніяк не позначилося. Однак слабкий вантажний рух на станції ще є, адже глину і вогнетривні вироби треба якось вивозити у світ. Уся залізнична гілка Краматорськ - Бахмут існує, фактично, заради Часів Яру: інших вантажних станцій на ній нема, як і транзитних потягів.
Тим часом зовсім поруч чується гурчання локомотива. Під”їхавши, бачу, що уже знайома мені вертушка з синім ТГМом збирається їхати якраз у напрямку Північного кар”єру! Щоб випередити потяг, стрімкою хордою зрізаю залізничну криву і, виїхавши за місто, вибираюсь на найближчий відвал, звідки відкривається чудовий краєвид. Видно кар”єрне озеро і відвали, насипані конічними гірками. Невдовзі з”являється і вертушка.
Хаотичні “піки” відвалів нагадують північноамериканський бедлендс. Це антропогенний ландшафт, але на контрасті з розораними полями навколо він виглядає просто-таки як куточок дикої природи. Глиниста поверхня погано тримає воду, тому з дерев тут - тільки сріблясті дикі маслини(лох), поодинокі акації та кущики в”язу. Аналогічні посткар”єрні ландшафти є на Дніпропетровщині, там на їх території створені природні заказники: Візирка під Кривим Рогом, Богданівський біля Покрову.
Проїхавши ще кількасот метрів, вертушка зупиняється. Виявляється, Північний кар”єр уже відпрацьований і покинутий, ведеться розробка нового кар”єру на захід звідси, глина з нього автомашинами підвозиться до колії. Вид на новий кар”єр:
Класичний склад техніки: великі крокуючі екскаватори-драглайни зрізають верхній шар грунту, а навантаження корисної сировини — глини - ведеться меншими гусеничними екскаваторами типу “механічна лопата”.
Поспілкувавшись з бригадою, яка виявилась досить привітною, дізнаюсь, що вертушка стоятиме під погрузкою ще мінімум пару годин. Чекати стільки часу у мене нема бажання — я ж ще не ознайомився з містом як слід! Повертаюсь назад в місто. По дорозі трапляється стадо корів, які, схоже, мають одне улюблене місце для пересиджування літної спеки:
Далі проїжджаю повз чергове кар”єрне озеро, яке приваблює рибалок.
Не міг не утриматись щоб не зробити такий кадр, хоча зазвичай легкові автомобілі мене не цікавлять: він нагадує мені стилістику заводських проспектів нових моделей, де зображуються досконалі обриси автомобіля на тлі природи, часто — моря чи річки.
Проїжджаю через центральну частину міста, забудовану цікавими довоєнними будиночками, минаю канал. Літня спека дається взнаки: якби не легкі хмарки, які інколи закривали сонце, ця поїздка мабуть завершилась би раніше. Щоб перепочити, завертаю до ще одного озера, яке прикметне тим, що оточене листяним лісом. Це озеро виявилося справжнім райським куточком міста. Розкидисті дуби, улоговина балки, близькість води створюють м”який мікроклімат, завдяки чому тут навіть в середині літа трава залишається зеленою, в той час як усюди вона вже висохла і пожовкла. Після спекотних степових просторів тінисті береги цього озера просто зачаровують: хочеться залишитись тут і нікуди не їхати. Стараюсь не думати про неминучу зворотню поїздку по розпеченому асфальту.
Тепер я розумію, що саме це озеро, що зветься Золота Рибка, є головним місцем відпочинку жителів міста, а не Дніпровський став. Зрозумілим стає і те, чому вулиці міста виглядали порожніми: так ось де усі жителі зібрались! Ідилічна картина дорослих і дітей, що бавляться на зеленій травичці біля озера, заспокоює і піднімає настрій.
Тут мені трапляється ще одна цікава залізяка: раритений мотоцикл Мінськ ранніх випусків, на якому один з жителів міста приїхав на відпочинок.
На цьому моя одноденна вилазка у Часів Яр завершилась: далі була лише нудна дорога спекотною трасою до Костянтинівки. Сподіваюсь, що мені вдалося хоча б трішки розкрити неповторний індустріальний характер цього міста. Червоною ниткою тут проходить тема половинчатості: напівпокинуті будинки, напівпрацюючий комбінат, напівзаросла залізниця... Місто якби зависло десь між життям і смертю. Однак цей похмурий колорит компенсується чудовими природніми і антропогенними пейзажами, а також акуратною і красивою забудовою центра міста.
На карті міста залишилось ще низка білих плям: рудник Південний і колія до нього, промислова станція Комсомольська, на якій потяги змінюють напрям по дорозі на комбінат, гривки Донецького кряж на західній околиці міста і ще багато чого незвіданого, тож, я думаю, це не останній візит у це цікаве місто.
Коментарі
24 березня 2019 22:22
Редагувати Видалити
Суперський звіт! Часік- напрочуд гарне місто!