Вільногірські Мальдіви і велетенський екскаватор

';

Навряд чи ви чували щось про Вільногірськ. Хіба тільки якщо живете десь на правобережжі Дніпропетровської області. Це - типове мономісто, збудоване для працівників гірнично-металургійного комбінату, що займається видобутком титанових руд. Руди ці добуваються у неглибоких, але великих по площі кар"єрах. Людину, яка бачила кількасотметрові завглибшки кар"єри Кривого Рогу, вільногірські кар"єри навряд чи вразили б. Але є в них одна... гм... "родзинка", яка у будь-якого любителя індастріала викличе захоплення.

"Родзинка" ця важить кілька тисяч тон, і все своє життя борсається в піщано-глинистих урвищах Самотканського родовища ільменітових руд. Її навіть можна побачити з вікна потяга: їдучи з Києва на Дніпро, треба стояти з лівого по ходу боку. Хвилини через 10-15 після П'ятихаток, на під"Їзді до Верхівцевого, буде видно великі металеві ферми, що стирчать угору з-за горизонту безформенним нагромадженням, ось приблихзно так:

Мабуть, не кожен з такого ракурсу впізнає в цьому роторний екскаватор. Чудо техніки... металевий монстр... можна придумати багато епітетів до цього витвору, але це все нічого не варте, допоки ви не побачите Його в дії.

Найзручніше добратись до його нинішнього місця дислокації вставши з електрички на зупинці 114 км. Так ми і зробили, а вийшовши з електрички, попрямували просто полем у напрямку екскаватора. Першими передвісниками індастріалу були ось такі рідкісні для України скрепери МоАЗ, що вивозили пусту породу на відвал:

Зазвичай у таких місцях, як кар"єри, можуть виникнути проблеми з охороною. "А шо ви тут дєлаєтє, снімать запрєщєно" і т.д. і т.п. Я довго розглядав на карті ці місця, плануючи найменш помітний підхід до екскватора, намагався вивести нас з товаришем оптимальним шляхом, але в даному випадку це було зайве! По-перше, охорона помітила нас майже одразу. По-друге, ніяких претензій вона нам не висувала, досить ввічливо поцікавилась, які наші плани, і попросила не підходити близько до екскватора. Ось і все! Думаю, їх цілком задовольнило те, що ми були явно не схожі на типових розкрадачів металу.

А екскаватор тим часом прямо на наших очах рив землю. Цікаве це відчуття - знаходитись поруч з таким монстром без усяких посередників. Ось іде поле заросле травичкою, а через 20-30 м корінці цієї трави уже підгризає велетенська землерийка.

Тут поки що масштабу не дуже добре видно. Спустившись трохи нижче у кар"єр, ми нарешті побачили усього Його.

В Україні таких монстрів залишилось лише кілька штук: тут і ще на Нікопольському родовищі марганцевих руд. Ось повнорозмірне фото, щоб ви могли роздивитись деталі.

А роздивлятись це можна довго. Якщо ви технічно обізнані, то побачите шини живлення, робочий орган - ротор, конвеєрні тракти, підстанцію, яка живить екскаватор, підвішену прямо на його фермах. А якщо ж у вас переважає образне сприйняття, то тут можна побачити величезного робота... Місяцехід чи марсохід, який покликаний освоювати територію незнайомої планети... Чи навіть Лемового "Циклопа", що відважно йде в останній бій проти кібернетичної цивілізації. Або ж, якщо відійти від футуристичної тематики, можна уявити що це - великий корабель: дозорний, що знаходиться у невеликій кабінці на стрілі біля ротора, кричить: "Бачу руду!" - і по команді капітана замащені маслом механіки починають дряпатись угору по вантам, а сам капітан у своїй зручній каюті на кормі(он вона, підвішена "хатка") починає роздивлятись навколишній пейзаж у підзорну трубу.

Однак, роздивитись у деталях екскаватор мені, як і вам, випала нагода уже вдома, на екрані монітору, а тоді, під Вільногірськом, нас, двох чуваків незрозумілої зовнішності, охорона - при всій її ввічливості - попросила все ж таки довго не затримуватись в робочій зоні кар"єру, і ми попрямували назад на зупинку електрички. На останок робимо кілька фоток кар"єрної техніки: на жаль, умістити її в одному кадрі з Ним не вийшло, а так хотілося передати маштаб!

Якщо словами: наскільки цей БелАЗ крихітний в порівнянні з драглайном, настільки сам драглайн малий в порівняння з роторним екскаватором!

А цей механізм - відвалоутворювач, або ж "абзетцер" - може позмагатись у циклопічності з нашим головним героєм. Така ж само контрукція з підвішеною на вантах стрілою, фермами і "хаткою"-противагою.

Очікування електрички прикрасили вісімки, що сновигали туди-сюди

Виходимо на з.п. 104 км, проїхавши усього 10 хвилин. Наша мета тут - озера, що утворилися на місці видобутку піску. Пісок тут не звичайний - білий, дрібнозернистий. Він годиться для вироблення скла, тому у Вільногірську окрім гірничого комбінату є ще склозавод. Затоплені кар"єри, в яких купаються місцеві жителі - типова річ для центральної України. Однак, подібного до вільногірських нема: тут вода затопила не гранітні скелі чи глинисті урвища, а білі піщані дюни, утворивши абсолютно незвичний для України пейзаж.

Мальдіви... Ну що ж, може це трішки і загучно сказано, але... Подивіться на цей пісок!

"Білосніжні піщані пляжі" - заштампована фраза... Думаю, якби ви побачили пісок кольору снігу, ви би... дещо здивувались. Цей пісок насправді - кольору слонової кістки. Але на контрасті з зеленувато-жовтим підсохлим серпневим степом він виглядає справді сніговим.

Місцями пісок лежить тонким язиком між голубою поверхнею води і степом, а місцями розсипається пухкими подушками дюн. Інша назва цього місця - "Каракуми", обігрує його пустельно-дюнну природу, хоча і протирічить по суті("кара-кум" - чорний пісок).

Звісно, на фотографіях можна добитись дуже різноманітних ефектів, тому, можу сказати як є: так, в реалі він дійсно такий білий. Так, він справді дуже чистий, дрібний, приємний на дотик. Так, вода теж дуже чиста і прозора. Але! купання виявилось все ж не таким приємним, як можна було очікувати - вода була досить холодною. Тому наші відвідини вільногірських Мальдів були у поверхнево-інстаграмному стилі: ми більше старалися зробити гарні фото, аніж фізично насолодитися купанням і загорянням на піску.

Прямо з пляжу видно потяги на головному ходу. Чомусь впевнений: більшість з тих машиністів, що краєм ока бачили Каракуми, ніколи тут не були.

Ось ми уже йдемо до Вільногірська через бур"яни(не кажу - степ, бо степ - це дещо інше), а Каракуми залишилися позаду, як наче і не існувало їх, як наче це був пустельний міраж. На підході до Вільногірська зустрічаємо локомотив місцевого ППЗТ, що прямує резервом у напрямку депо:

І ще один, це мабуть з ГМК

Потребам того ж таки ГМК підпорядкований і автобусний транспорт: в місті нам трапляються кілька ЛАЗів, КаВЗ і Пазик, що перевозять робітників зі зміни. Чи не єдиним "світським" видом транспорта, що ми бачили, був Ікарус, що підвозить жителів до залізничної станції.

У надрах міської забудови бачимо раритетну Побєду. Що найбільш цікаво, схоже що нею і зараз користуються як звичайним автомобілем:

Як місто Вільногірськ малоцікавий. Стандартна забудова, та ще й з білої цегли - на мій смак, найменш привабливий варіант масового радянського будівництва. У місті, де добувають титан, я очікував побачити вулиці, названі на честь Кроноса, Океана... Прометея хоча б! Але топоніміка вулиць в Вільногірську пренудна: вулиця уздовж промзони називається Промислова, а головна вулиця міста - Центральна!

Наша прогулянка містом була зовсім короткою. Прямуючи до залізничної станції знову спостерігаємо рух на ППЗТ:

Промислові колії тут проходять прямо через місто, неподалік від житлової забудови, хоча не думаю, що місцевих жителів це сильно турбує. Для них це - такий само невід'ємний елемент пейзажу, як пірамідальні тополі чи пил на розбитому асфальті доріг. Матусям мабуть доводиться розказувати дітям, що великі міста відрізняються від Вільногірська тим, що по залізничним коліям через місто там возять не руду, а людей.

В очікуванні електрички бачимо синій ВЛ8, що повертається резервом. Ймовірно, він працював штовхачем на ділянці Залізнякове(Єристівка) - Вільногірськ. Уже тільки вдома я побачив на задньому плані фотографії навантажені білим піском думпкари. Отже, його десь вантажать у Вільногірську... Цікаво, непогана мета для наступної поїздки!

Повертаємось в бік Дніпра електричкою, і неначе на допомогу нашим спогадам, проїжджаємо спочатку Мальдіви, подумки дякуючи за натерті піском ступні в босоніжках, а потім роторник, стріла якого і далі наполегливо вгризається в грунт.